"Мона Ліза"


Щосекунди відбувається одне биття одного серця, одна людина відчуває смак життя, так кажуть медики, але вони помиляються. Одне серце не може відчувати, а тим паче насолоджуватися такими речами як щастя i любов не в змозі просинатися і говорити: "Я живу!". В нашому світі серце ніколи не самотнє, бо в мить биття твого серця, б’ється ще одне, ще одне серце, це серце лине на пошуки свого побратима. Якщо хтось скаже що не усім щастить знайти щастя, то можу завірити, вони помиляються. Ми обов’язково знаходимо свою любов, знаходимо свою другу половинку, але не завжди, на жаль, бачимо це...

Йшов другий місяць року, зима потихеньку здавала свої повноваження, а весна підготовлювалась до пробудження землі. Я йшов по вулиці та насолоджувався морозним повітрям, відчував легкий вітрець на своїй щоці, що надавав їй невеликий рум’янець, я чув як грає сопілка у моєму радіо. Проходячи біля підземного переходу я відчув стрімке бажання перейти на іншу сторону, це бажання було спонтанне і я до цих пір не в змозі зрозуміти чим воно було викликане, але це було мабуть саме правильне рішення за все моє життя. Вже на першій сходинці я вимкнув радіо і прислухався до чарівного голосу, який долинав до мене із напівтемряви, цей голос однозначно належав дівчині, яка в той момент, як мені здалося відчувала ті ж почуття що долинали до мене десь з глибин моєї душі. Підійшовши ближче я побачив її: вона була чарівною, її чорняві кудрі спадали на обличчя трішки прикриваючи її ніжний лобик, її руки були сині від холоду, але при цьому дуже ніжно і із натхненням перебирали струни гітари, в мене склалося відчуття, що цей інструмент лише здійснює видимість гри, насправді вона випромінювала музику серцем. Стоячи біля неї на відстані кількох кроків я не наважувався навіть поворухнутися, щоб не зіпсувати таку чудову, просто неймовірно чуттєву мелодію. Це тривало лише кілька хвилин, але мені здалося що за цей короткий період часу, я відчув справжнє чисте, не трону те і не забруднене щастя. Коли вона зупинилась, то підняла свої карі очі і подивилась на мене, якусь мить я збирався із думками і все що зміг сказати, було:

- Привіт, чудовий сьогодні день.

І тут я побачив те, через що до цих пір ламають голови більшість людей цього світу, я побачив посмішку “Мони Лізи” і повинен наголосити, в житті вона набагато красивіша.

- Ти мені подобаєшся, бажаєш щось почути?

Я не знав що відповісти, якщо чесно мені було абсолютно байдуже, що вона зіграє, я просто хотів почути її голос, побачити як вона проводить рукою по струнах, але як завжди трапляється в такі моменти, сказав повну тупість, показавши себе не з кращої сторони:

- Звичайно хочу, але можливо десь в іншому місці, де є кава, солодощі і трішки тепла?

Коли серце б’ється на межі своїх можливостей, коли день змінюється темрявою ночі, коли повітря зігрівається від подиху двох людей, коли голуби збиваються в зграї для пошуку тепла і притулку, саме тоді кожна людина бажає щоб цей час ніколи не закінчився, щоб все було так само хоча б якусь мить. Ми їхали по вечірньому Києву та в повній тиші дивилися на людей, які розходилися по домівках, хтось до родичів, які їх чекають, хтось поспішав до друзів на келих холодного пива. Усі знали куди прямують, усі, але не ми. За цей день ми пройшли майже весь Київ від Подолу, на якому чутні були виступи музикантів і в повітрі знаходився дух Історії, до Лаври, місця де кожна людина може відчути себе захищеною від будь-яких проблем, місця справжньої сили душі. Ми їхали туди куди нас вели серця, ми мовчали, бо слова були в змозі лише зіпсувати, те що у нас було.

Ми розійшлися на Київській залізниці, в місці де люди постійно прощаються, коли покидають нашу столицю і навпаки зустрічаються після розлуки. Я дивився на неї, а вона на мене, на якусь мить я захотів схопити її і стрибнути в будь який потяг, неважливо куди б він прямував, головне щоб тоді ми були разом. Вона посміхнулась і зробила крок від мене, через хвилину вона розчинилась в великій масі людей, а я так і стояв дивлячись в те місце де ще хвилину була вона. Я не знав хто вона, де живе, як її звуть, але мені це було не потрібно, я розумів, що прийде час і ми обов’язково зустрінемося і так само будемо мовчки дивитися друг на друга, адже саме це відбувається коли серця зустрічаються, коли душі самі ведуть розмову між собою без нашої допомоги .

Сопілка заграла, вітер підняв в повітря повітряну кульку, яку випадково випустила дитина зі своєї малої ручки, я прямував туди де повинен бути, в майбутнє, щасливе і прекрасне майбутнє...