Історія кохання двох найкращих друзів
Як боляче, коли самотня йдеш по життю.. ні.. не сиротою… а тоді, коли в тебе є рідні люди та нема споріднених душ…
І ти йдеш. Ростеш… і запевняєш себе, що ніхто тобі і не потрібен, що ти достатньо сильна і впевнена в собі для того, щоб усі двері розчинялися перед тобою самі собою..
Та коли чергові двері не відчиняються – нарешті розумієш… немає в кого попросити підтримки… немає заспокоєнь, допомоги… І ти повільно тонеш в безодні розпачу.. і скільки б ти не сиділа в електронних соціальних мережах.. скільки б не було у тебе друзів у «Вконтакті» - немає від кого чекати підказки… Сама… Самотня… Одна..
Пілікнула ICQ, повідомивши, що десь у світі про тебе хтось згадав… банальне «привіт» у діалоговому віконечку звернуло на себе увагу… наступний рядок у відповідь скопійовано з попереднього – «привіт»…
І так почалося спілкування… насичене, цікаве, неординарне і приємне…
- Як справи?
- Сесія!.. завал..
- Допомогти?
- Якщо є бажання..
- Є …
І смайлики по всьому тексту посипалися градом… дні на проліт, що плавно переходили в ночі, спілкування.. по інтернету, по телефону.. і, обов’язково, вживу.
Сесія пройшла – спілкування залишилося. Приємно відчувати, що самотність відступає..
Прогулянки в різноманітних куточках міста поступово відкривали прекрасні київські краєвиди. Гарно… не знала, що місто, в якому я жила два роки, таке красиве і наповнене емоцій.. десь хотілося просто стрибати від захвату. А десь.. люди позалишали стільки смутку, що справитися з ним не так вже і легко. Але справлялися, підтримуючи один одного. Все було по-новому… все було заново… яке це дивне і приємне відчуття – взаємопідтримка.
З часом, прийшло розуміння, що самотність покинула душу, замість себе привівши радість і тепло. Це було неперевершено!
Все частіше посмішка з’являлася на вустах серйозного обличчя. Все частіше зароджувалися думки про розуміння цінності дружби. Все частіше хотілося Його побачити…
Він став таким близьким, що було бажання відкритися цій людині на всі триста відсотків.. але чи хотілося цього Йому?...
Час летів невпинно… Його друзі стали й моїми також. Таке ж веселе проведення часу. Прогулянки вийшли за рамки столиці. Відчуття захищеності і душевного затишку. І раптом спало на думку..
Найкращі друзі… так незвично мати друга… немає самотності… є підтримка… немає розпачу… є надійність… мені підходить такий обмін…
Три дні… потрібно було лише три дні для усвідомлення і прийняття цього…
А потім…
Стоїть на коліні. Квітка в руці… Він переді мною. Серце закалатало, все потемніло. Почула лише слова «Будь моєю дівчиною..» а відповісти не змогла. Несподівано і зовсім по-новому… розгубленість наповнила все тіло і з десяток хвилин мовчання її видавало.
Ще одна безглузда забавка двох найкращих друзів. І нічия… бо вагонів виявилося рівно чотири. Не більше і не менше…
Вишгород – прекрасне місто… особливо краєвид київського моря на Чайці. Вітерець теплої осені розвівав волосся, створюючи ефект як на глянцевому журналі. Напіврозвалена пристань додавала тому місцю особливого відчуття усамітнення. Гуляєш там – і відчуваєш як всі накопичені тягарі розсипаються порохом з душі..
- Закрий очі.
- Навіщо?
- Вір мені. Закрий очі і повернися спиною.
- Боюся впасти…
- Вір мені. А краще розкажи мені щось, поки йтимеш задки…
Тепер вірю. Я вірю Йому. Несміливі кроки. Один за одним. Плавний поворот.
Довіра – найголовніше, що може бути у відносинах друзів… і не тільки…
Боляче втрачати довіру друга і тяжко перестати довіряти другові. Здається, що тебе зрадили… жорстоко зрадили. На душі розливається гіркий полин разом із якимось пекучим пекучим паливом…
Радість покидала… і затишок потроху зникав. Уся яскравість сонячних світлих днів тускніла і залишалися лише холодні засніжені вулиці
Заморожене повітря… засніжена душа… і серце крижане…
Одного дня промінчик сонця, мною непомічений, зігрів когось лютневого дня, а мені тепло стало тільки ввечері.
Так почалася історія кохання двох найкращих друзів…