Про те, що чекає завершення…
Ти увірвався весняним повітрям у мої груди і полегшеним зітханням опустився у моє життя…ти. Здавалось що я вже не повірю в можливість просто бути щасливою. Памятаю як смішно звучали для мене казочки про вічне безсмертне чисте кохання. Коли є він і вона. Коли немає примітивних проблем і непорозумінь, коли обоє слухають і Чують один одного. Коли дихаєш коханою людиною, коли просто літаєш в ту саму мить як цілуєш її.
Ти плакав літніми грозами в моєму серці ..твої сльози були чистими і по-дитячому наївними. Твої вчинки зрозумілими але від того не менш болючими. Ти знав що чиниш неправильно.
Ти зламав мою віру в тебе..ти зламав ту казочку яка народилась в нас обох так швидко що я не могла отямитись від шоку…зрештою всеж тобі вистачило сили знову повірити в себе..ти зрозумів істину й нібито навіть став сильнішим… Ти приніс спеку…я задихалась від пристрасті і досяжності…ти подарував мені висоту..подарував небо..подарувавв політ і повітря..те саме повітря якого не вистачало мені поруч з тобою. Мої вуста кричали від радості і свободи.. мелодія нашого життя звучала тепер в унісон і відгукувалась словами «не йди..не йди..не йди..» не переривай струну так сильно натягнуту, не розривай пісню, не зупиняй музику…
Я зламалась як пересохле старе деревце. Думки плутались, а на очі частіше і частіше находила мряка..я не могла зрозуміти де світло, а де темрява; до чого треба горнутись, а від чого тікати..і я втекла..втекла від тебе. Від того єдиного що тримало мене у небі..від того єдиного що дарувало безкінечність і свободу…
Ти не відвернувся від мене, ти не залишив маленьку загублену в пошуках самої себе дитину. Ти допоміг мені знову стати на ноги і піти по дорозі з тобою..я ішла наосліп: не бачила, не відчувала, не чула твоїх слів..потім просто звикла до сірого мороку дороги і постійного туману що застилав мені очі..ти знову хотів в небо, а я ще не могла літати..частіше і частіше згадувалось старе..старі рани і старі задоволення….тобі ставало все важче вести мене , а я просто не хотіла діяти…ви спитаєте де подівся той запал, та пристрасть, та свобода яку ми пестили коли літали разом….? Я приспала їх, сама, напівсвідомо…а попереду тягнулись сірі постаті на нашій дорозі яку все частіше перетинали провалля..
Я почала просинатись…ранки з кожним днем ставали теплішими і сонячнішими, я вже могла бачити небо і готова була знову взяти тебе за руку і піднятися туди. Ти стомився. Стомився від сірості якою я перенаситила тебе, стомився від роси на моїх очах і грому у словах. Я розуміла що робила боляче і неправильно..я розуміа що не повинна плакати…але кожного разу як на автоматі повторювалось одне і те ж. Ловила себе на жахливій думці, що це стало звичкою.ти частіше і частіше не витримував тиску…ми начебто тонули у своїх амбіціях і упередженостях..душу пронизував гострий страх неминучого кінця…
Ти пішов. Ти повернувся в старе в надії що воно не змусить тебе знов страждати. Ти бачив вихід..але не в тому кінці тунелю.ти просто летів на світло, не розуміючи, що то лише загаслий фітіль від минулого багаття..МИНУЛОГО.
Я зимрилась..я старалась зрозуміти і пробачити, щоб не так страждати, я дала собі можливість самій викарабкатись зі стресу і напруги..Боляче було не те що думати, боляче було ходити по одній землі, дивитись на ті самі зорі, дихати одним і ти самим повітрям що і ти.. більш за все на світі мені хотілось про тебе забути. Важко було слухати розмови інших і їх нарікання, важко було шкодувати себе.
Мені просто хотілось пропасти, випасти на деякий час з цього життя, або почати його з нуля. Начебто після амнезії. В свою чергу час неминуче прорізав простори літньої роботи і затирав спогади і почуття. Лякало те, що вони залишались в мені, але радість від того, що я почала менше на них зважати переповнювала і давала сили іти впевненіше.
Я відчула в собі нову людину. Гравця, що заплутаний у тенета азарту і гри. Хотілося екстріму і обожнювання..хотілося чогось простого і без обовязків..хотілося неочікуваного і вільного…хотілося непостійного і без болю.. і я почала отримувти те, що я хотіла. Всі кого я хотіла бачити біля себе - були там ; всі хто заважав мені - самі по собі зникали з моєї дороги..Життя стало схожим на гру в більярд…де кульками для мене були люди.
Ти випав у моїй грі джокером. Серце переповнювало тепло і світло. Над усе хотілось тебе бачити щасливим..найменше-щасливим з тією кого ти обрав для свого щастя. Ти змінював навколо світ, ти змінював людей і ти змінювався сам. Тобі так хотілось бути головним і самому керувати своїм життям , що ти навіть не помітив як втратив контроль. Тобі так хотілось знов у небо, тобі хотілось повітря, того солодкого повітря, яке було там, на висоті. Тобі хотілось знову дихати на повні груди , а ти заковував їх у кайдани.
Ти робив боляче мені кожного разу коли помилявся..ти став невиліковною хворобою мого серця… Я гордо зустрічала закінчення літа в безмежній надії закічення всіх негараздів. Я продовжувала грати і вигравати. Я стала кометою що ціленаправлено летить куди їй потрібно якій начхати на всіх і вся.
Ти зробив мене рабою бажань і я в паніці шукала того, хто знову зможе мене підняти високо виско в небо. Земний спокій змучавав і убивав..хотілося більшого, кращого, недосяжнішого..
Ми дозволили собі знову помилитися. Наші очі зустрілись під пожовклим листям на ще зеленуватій траві. Мокрі після дощу, розвіяні на вітрах, не до кінця зігріті заходом сонця ми дозволили собі ліричний відступ від серйозного життя…хто в ньому винен і чи винен хтось, я не знаю. Не звинувачую нікого в щасті, що обпекло мене своєю спонтанністю…
Ти став невиліковною хворобою мого серця…я стала наркотиком для тебе..тим який ти так боїшся приймати, і від якого не моєш сил відмовитись. Який в розумних дозах лікує, у нерозумних приводить до нірвани, у великих-убиває… Нас обрали, щоб пройти цією дорогою..ми кинули жереб і я програла.. але лише чергову партію…