Крик душі

Зміст статті


  Холодно, сиро, страшно. Через напівзруйновану стелю просочуються місячні промінці, лягаючи у маленькі замерзлі долоньки. Пара оченят із острахом поглядає навкруги. Боже,скільки тепла, надії, щарості у тих очах! І скільки болю. Невимовного болю! Цей  безмовний крик, виражений всього в одному погляді, розриває душу.

  У повітрі завмирає питання: «Чому? Чому саме я?» А далі з останніх сил із грудей виривається найсвятіше слово – «мама»…

  Це маленьке створіння, зморене щоденними пошуками бодай шматочка хліба, засинає під покровом ночі. Його заколисує не мамина пісня, а шум осіннього вітру, що плутається у гіллі дерев.

  Що йому сниться? Іграшки, морозиво? Ні. У нього інші потреби. Йому сниться Вона: така недосяжна, чарівна, ніжна, рідна. Йому сниться мама…

  Але так склалося, що це маленьке створіння залишилося самотнім у вирі жорстокості сучасного світу.

  Дійсно, все частіше ми піклуємося лише про себе. У нас безліч невирішених проблем; ми весь час кудись поспішаємо, сердимося, коли через брак часу не вдається випити філіжанку кави в улюбленій кав»ярні. Все це має для нас значення. Але так рідко ми озираємося навколо. Ми не помічаємо не таких, як ми, «інакших» за нашим визначенням. І ніхто не задумується над тим, що кожен міг опинитися на їхньому місці. Кожен міг жити так, як живуть вони – діти-сироти.

  Звичайно, у наших оселях тепло, затишно. Нас завжди хтось чекає. Нас люблять з усіма перевагами та недоліками. А хто подумає про них? Про покинутих матір»ю-зозулею? Про забутих? Хто їх виховає? Хто посіє зерна доброти у їхніх зранених, озлоблених душах? Вулиця?!

  Проблема сиріт актуальна у наш час. Ми боремося за свободу слова, вираження, стаємо на захист тварин і майже ніколи не згадуємо про «дітей підземелля». Чому? Невже вони не є найважливішою ланкою боротьби? Ми навіть не замислюємося над тим, що ці діти майбутнє не лише нашої країни, а й, можливо, всього світу. Нам байдуже. І невже після цього ми маємо право говорити про чесноти, мораль? Бо що таке мораль у наш час? Кількість коштовних папірців у кишенях чи наявність найсучаснішої марки автомобіля?

  Ми поволі втрачаємо самих себе. У миті розуміння того, що несправедливість досягає свого апогею, мимоволі згадуються слова Діогена. Справді, шукати Людину серед мільйонів надзвичайно важко.

  Чужі сльози для нас не мають значення. Ні, я не говорю про всіх. Є серед нас ті, хто дійсно вартий носити почесне звання – «Людина»… Але їх так мало.

  Я рада, що мені випала честь донести свої думки до широкого загалу. Мені хотілося б, щоб хоча б третина сказаного мною закарбувалася у пам»яті. І нарешті ми озирнемося та побачимо тих, кому дійсно потрібна наша допомога. Я щиро вірю, що після моїх слів на світі станеться хоч і крихітне, але все ж диво і бодай одна велика мрія маленької людини буде здійснена. Бо ж справжнє щастя – бути коханим, але ще більше – самому любити.

  Щорічна благодійна акція, яку організовує студентська рада інституту, стартувала у «спекотний» період зимової сесії і  дійшла свого апогею 16 лютого.

  Протягом місяця у нашому інституті проводилася кампанія по збору іграшок та літератури для школи-інтернату 1- 2 ступенів № 22. Збірна команда із сорока волонтерів, до складу якої входили студенти 11ППР, 12 ППР, 13 ПІ, 12 ВЛ, 15 ПРПС, 16 ПРПС, 17 ПРПС, 10 ОМ, 21 ППР груп  влаштувала концерт у цьому закладі. Актив студради, ведучі і просто гості заходу намагалися створити приємну атмосферу протягом вечора. Було проведено багато цікавих ігор, де кожен учасник отримав подарунок. Діти були в захваті. Вони не хотіли відпускати нас, тому взамін взяли слово, що незабаром їх відвідають знову.

  Наш інститут висловлює подяку учасникам благодійного заходу. Ми обіцяємо, що такі вчинки із нашого боку – це не просто тимчасові акти, а добра традиція, яка допоможе зробити дітей, що мають певні психо-фізіологічні відхилення щасливішими.

Переглянути фотоальбом